Недійсність заповіту, зміна і скасування заповіту. Підстави недійсності заповіту

Систематичне тлумачення

Цей спосіб являє собою визначення буквального сенсу будь-якого положення у заповіті шляхом його зіставлення з іншими пунктами і загальним змістом волевиявлення. Такий варіант тлумачення використовується при появі неясностей при розумінні змісту документа. У даному випадку законодавство зобов’язує уповноважена особа мотивувати перехід від одного способу до іншого. Тобто тлумач повинен вказати, що конкретно йому неясно в документі і з якої причини. Особливо важливо здійснити цю процедуру обґрунтування, якщо заінтересована особа подала позов з вимогою визнати недійсність заповіту. Відсутність в мотивоване рішення обгрунтування причини переходу до систематичного тлумачення дозволяє вважати такий акт необґрунтованим. Це, в свою чергу, виступає в якості підстави для оскарження і скасування.

Ст. 1132 і 431

У цих стаття встановлюються правила тлумачення. Однак ст. 1132 норми стосуються заповіту, а в ст. 431 – договорів. Між цими положеннями існує суттєва відмінність у колі суб’єктів. Зокрема, за ст. 431 в якості єдиного тлумача може виступати тільки суд. Крім цього, в нормі передбачено не 2, як у ст. 1132, а 3 способи роз’яснення. Перші два при цьому за своїм описом і змістом аналогічні тим, що передбачені щодо заповіту. В якості третього способу виступає так званий історичний. В п. 2 ст. 431 зазначено, що у разі, коли правила ч. 1, передбачають систематичний і буквальний варіант роз’яснення, не дозволяють об’єктивно зрозуміти зміст, то необхідно з’ясувати дійсну спільну волю учасників договору з урахуванням мети його укладання.

До уваги приймаються при цьому всі існуючі обставини. У їх числі і ті, які передували підписанню документа: листування, переговори, практика, що встановилася в ході взаємодії сторін, звичаї обороту, а також подальші дії учасників. Саме ч. 2 ст. 431 допускає вихід суду, толкующего договір, за рамки його змісту і взяти до уваги інші обставини. У ст. 1132 законодавство не надає такої можливості учасникам спору. Таким чином, норма обмежує право тлумача враховувати що-небудь, крім тексту заповіту. Це положення видається цілком розумним стосовно таких суб’єктів, як нотаріус і виконавець. Разом з цим можливості “історичного тлумачення” позбавляється і суд. На думку ряду авторів, таке обмеження є недоцільним. Свою позицію вони пояснюють тим, що при розгляді спадкового спору, встановлені законом умови недійсності заповіту не завжди дозволяють вичерпним чином вирішити справу. У зв’язку з цим, уповноважений орган часто стикається з необхідністю прийняти до уваги і ряд інших обставин, які знаходяться за межами тексту документа, що виражає волю померлого, і є значущими для об’єктивного його розуміння. Таким чином, не є підставою недійсності заповіту ніяке обставина, що передувала його складання.