Недійсність заповіту, зміна і скасування заповіту. Підстави недійсності заповіту

Обставини для реалізації волі

Для вчинення заповіту в Римі була необхідна спеціальна “здатність”. Нею не наділялися недієздатні особи (марнотрати, малолітні, психічно хворі та інші), засуджені за деякі порочать злочину і т. д. згідно з чинними на той час положеннями, для спадкодавця встановлювалося обмеження. Воно полягало в тому, що своїх родичів (“підвладних”) він не повинен обійти мовчанням. Це означало, що йому необхідно було йди призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадкоємства, навіть якщо на це немає поважних причин. Заповіт складався на народних зборах. У зв’язку з цим родичам можна було розраховувати на те, що спадкодавець не позбавить їх спадкоємства без обґрунтувань під страхом загального осуду. Виняток синів з розпорядження здійснювалося обов’язково поіменно, дочок можна було не називати конкретно. Недотримання цього порядку спричиняло недійсність заповіту. За законом у таких ситуаціях спадщину відкривалося щодо всіх підвладних.

Обов’язкова (мінімальна) частка

У найдавніше час спадкодавець володів необмеженою можливістю розпоряджатися майном. Однак у процесі розкладу патріархальної сім’ї і втрати колишньої строгості і простоти вдач завещатели стали реалізовувати своє право так, що матеріальні цінності часом передавалися абсолютно стороннім особам. При цьому родичі спадкодавця, внесли посильний вклад у майно, залишалися ні з чим. Це стало внесення в закон певних обмежень свободи волевиявлення. Зокрема, була встановлена обов’язкова частка. Як показала життя, формальна вимога, яке було звернено до заповідачеві призначити спадкоємців або позбавити їх спадщини, не убезпечувало законних інтересів цих осіб. Таким чином, судова практика встановила, що недостатньо лише вказати у заповіті конкретних осіб, які приймають майно. Необхідно було встановити відомий мінімум (обов’язкову частку). Якщо спадкодавець не виконував цього розпорядження, то зацікавлена особа могла подати позов з проханням визнати недійсність заповіту. Це вимога обґрунтовувалося тим, що таке розпорядження порушувало моральні обов’язки власника майна. Якщо мотивації визнавалися мотивованими, передбачалося, що спадкодавець “розумово ненормальний”. Дана обставина, в свою чергу, виступало в якості підстави недійсності заповіту.