Відповідальність за невиконання рішення суду. Невиконання рішення суду фізичною особою

У ряді випадків державний захист інтересів і прав громадян та організацій забезпечує рішення суду. Набрав чинності, цей акт є обов’язковим для дотримання. Законодавством передбачена відповідальність за невиконання рішення суду. Далі розглянемо наслідки порушення приписів.

Загальні відомості

Рішення суду може бути оформлено у вигляді постанови, ухвали, наказу і так далі. Воно обов’язкове для дотримання органами державної та місцевої влади, установами і підприємствами різної форми власності, громадянами, посадовими особами. Дія постанов поширюється по всій території країни. Невиконання рішення суду фізичною особою або організацією створює перешкоди для забезпечення гарантованої державної захисту, що виключає можливість відновлення порушених прав, відшкодування збитків. Порушення приписів тягне за собою звільнення винного або відповідача від наслідків його діяння.

Що означає обов’язковість?

Під цим терміном слід розуміти необхідність для всіх суб’єктів на території країни узгоджувати свої дії з висновками суду по розглянутому і дозволеним правовідносин. Обов’язковість передбачає беззаперечне підпорядкування їм. Перегляд вступило в силу рішення може здійснюватися тільки вищестоящим судом у межах наглядового виробництва або за наявності підстав, визначених у законодавстві, самої інстанцією, яка винесла ухвалу. Органи місцевої та державної влади зобов’язані у разі звернення громадян або організацій оформляти та реєструвати права, встановлені в постанові, а також сприяти їх реалізації. Рішення суду має бути виконане відповідачем добровільно. При ухиленні від цього обов’язку до нього можуть бути застосовані заходи примусу.

Межі обов’язковості сторін, які беруть участь у справі

Вони різні і встановлюються відповідно до виду і характеру спору. Так, судове рішення про визнання прав власності за певною особою стає обов’язковим для виконання усіма без винятку органами місцевої та державної влади, службовців, інших громадян на території країни, а іноді і за її межами. Визначення, що стосується відкладення розгляду і призначення дати нового слухання, обов’язково безпосередньо для самої інстанції, його винесла, учасників процесу, в тому числі свідків, перекладачів і так далі.

Нормативна база

Громадяни, які коли-небудь зверталися до суду, знають, що виграти процес – це тільки половина успіху. Для остаточного відновлення своїх прав необхідно домогтися реалізації постанови. ФЗ, що регламентує діяльність органів судової системи, встановлює, що рішення, розпорядження, доручення, вимоги, виклики та інші звернення від світових, федеральних, регіональних судів є обов’язковими для виконання всіма без винятку суб’єктами, що перебувають на території РФ.

Галузеві нормативні акти

У ст. 392 КПК встановлено, що невиконання рішення суду тягне за собою наслідки, визначені у ст. 315 КК. Ст. 13 ЦПК та ст. 16 АПК зафіксоване аналогічне положення. У статті 31.2 Кпап встановлює, що набула чинності постанова підлягає реалізації з моменту набрання чинності (законної сили). Невиконання рішення суду визнається виявом неповаги до уповноваженого органу, що його постановив.

Форми порушень

Невиконання рішення суду може виявлятися в різному вигляді. Наприклад, організація не звільнила співробітника, якому ухвалою заборонена ця діяльність або посаду. Або керівництво компанії за рішенням суду не відновило службовця, відстороненого незаконно, не стягнула збиток і так далі.

Заходи примусу

У Федеральних законах передбачені певні наслідки за невиконання рішення суду, доручення, виклики, розпорядження, ухвали і іншого звернення. Так, за ігнорування попередження головуючого, повторне порушення правил перебування в залі засідання винний видаляється з нього. При цьому суд може накласти на порушника штраф. За невиконання рішення суду службовцям органу державної або місцевої влади, установи, підприємства будь-якої форми власності передбачено покарання відповідно до КК РФ.

Ознаки злостности

Сьогодні у законодавстві визначено, що не кожне невиконання рішення суду може спричинити кримінальну відповідальність. Такі заходи примусу можуть застосовуватися тільки у випадку стійкого небажання слідувати прийнятим актом. У цьому зв’язку ст. 315 був доданий ознака злостности. При його наявності настає кримінальна, а при відсутності – адміністративна (дисциплінарна) відповідальність. Злостность може виявлятися або у тривалому невиконанні постанови, рішення, вироку та іншого судового акта, або в невиконанні приписів незважаючи на вимоги відповідних органів.

Бездіяльність і дія

Невиконання рішень може проявлятися у вчиненні або невчиненні будь-яких поведінкових актів. Так, бездіяльність являє собою не дотримання процесуальних приписів. Зокрема, може мати місце невиконання рішення суду судовими приставами. В цьому випадку залишається проігнорованим, як правило, вимога про відшкодування шкоди позивачу відповідачем. Треба сказати, що невиконання приставом рішення суду може бути і обґрунтованим, мати вагомі причини. Такі ситуації, проте, вкрай рідкісні в практиці.

Частими вважаються випадки бездіяльності посадових осіб, що виражаються у залишенні без руху виконавчого листа про повернення майна, стягнення сум з підлеглого, недопущення до роботи і так далі. Невиконання рішення може проявлятися і в скоєнні поведінкових актів. Зокрема, мається на увазі порушення заборон і приписів у визначенні. Наприклад, незважаючи на рішення суду позбавити відповідача права продовжувати діяльність на підприємстві, керівництво не відсторонює його від посади, приймає його на роботу або створює умови для її виконання громадянином.

Важливий момент

Перешкоджання виконанню рішення, вироку та іншого акта суду проявляється виключно в діях. Вони спрямовані на те, щоб перешкодити реалізації встановлених приписів і вимог. Наприклад, це може бути перейменування посади, яка не може займатися громадянином за рішенням суду, із збереженням колишніх функціональних обов’язків співробітника.

Наслідки порушень

Вони можуть бути непередбачуваними і різними за своїм характером. Проте головним наслідком вважається те, що мета судового акта залишається недосягнутої. В результаті та сторона, яка шукає захисту, залишається фактично в несприятливому становищі. Несвоєчасне виконання, так само як і ухилення від нього, в будь-якому випадку підриває авторитет судової інстанції.

Закон про компенсації

Для кожного конкретного випадку важливо визначити той момент, при якому судовий акт повинен і може бути виконаний. Саме з цим буде пов’язаний початок періоду, коли можливе застосування механізму примусу. У вирішенні проблеми, що стосується належного виконання прийнятих судом постанов, ухвал, рішень та інших актів, вважається прийняття Федерального закону № 68. У ньому передбачається компенсація за порушення права на виконання судового акту або на судочинство в розумні терміни.

Він був прийнятий у 2010 році. Заява про невиконання рішення суду в розумний строк подається у відповідний уповноважений орган (арбітраж чи іншу інстанцію) до завершення провадження по реалізації постанови, ухвали чи іншого акта. Проте це має бути зроблено не пізніше півроку з дня закінчення строку, який встановлений федеральним законодавством для здійснення приписів, або не пізніше шести місяців з дня закінчення провадження по виконанню акта.

Висновок

Виконання рішень, ухвал, постанов, наказів та інших судових актів має особливе значення в процесі встановлення законності і правопорядку у демократичній державі. Належне слідування приписам не тільки затверджує їх силу і спроможність впливати на поведінку громадян й організацій, державних і місцевих органів влади. Виконання актів виступає в якості основного елемента судового захисту, яка гарантується всім без винятку суб’єктам, що знаходяться на території країни, а в ряді випадків – і за її межами.

Більш того, можна сказати, що слідування приписам, які містяться у прийнятих актах, вважається основою правосуддя. Даний момент пояснюється тим, що яким би не було справедливим, без належного його виконання, воно втрачає сенс. Своєчасність і ефективність реалізації приписів, які містяться в таких актах, свідчать про реальність забезпечення захисту законних інтересів і прав будь-якого суб’єкта, який звернувся у відповідну інстанцію.