Права господарського відання і право оперативного управління. Цивільний кодекс РФ

Право господарського відання і право оперативного управління забезпечують самостійну участь суб’єктів, які не є власниками, у речових відносинах. Виникнення цих категорій обумовлено планово-регульованої економікою.

Історична довідка

Держава, виступаючи в якості власника основного обсягу майна, не може здійснювати безпосереднє господарювання з усіма належними йому об’єктами. Не бажаючи втрачати своїх можливостей, влада змушена була вводити самостійних суб’єктів у цивільний оборот. За останніми закріплювалося обмежене речове право. У СРСР в 60-е роки його назву було змінено, а потім розділено на дві категорії. Так виникло право господарського відання і право оперативного управління.

Нормативна база

Основним документом, що регулює обіг об’єктів, виступає Цивільний кодекс. Речові права на матеріальні цінності, у відповідності з пунктом другим ст. 216 ЦК, можуть належати суб’єктам, які не є їх власниками. Відповідно, отримувати ті або інші можливості такі особи можуть від їх законних господарів. Це закріплюється в ст. 209 Кодексу. Права господарського ведення встановлюються ст. 294, 299, 295 і 300. Розглянемо їх докладніше.

Сутність

Право господарського ведення ЦК розкриває ст. 294. У відповідності з нормою, суб’єкт, який не виступає в якості власника, має можливість користуватися, розпоряджатися ввіреними йому матеріальними цінностями. Він також може володіти ними на праві господарського відання. Таким чином, власник закріплює за суб’єктом можливості, аналогічні тим, які сам має. Будучи похідними від основної категорії, вони тим не менш відрізняються обмежувальним статусом. Це відображається у згаданій вище ст. 294. У нормі зазначено, що право господарського ведення юридичних осіб реалізується в межах, встановлених Кодексом. У ст. 295 наводиться конкретний перелік обмежень, передбачений для суб’єктів, які не є власниками, але мають в розпорядженні матеріальні цінності законного господаря.

Характер обмежень

Суб’єкт, якому ввіряються матеріальні цінності власника, не може їх:

Таким чином, стає ясно, що законодавець не прирівнює суб’єктів права господарського ведення і власників, не ототожнює їх. Обмеженість цієї категорії можливостей переважно стосується позбавлення самостійності при розпорядженні матеріальними цінностями.

Суб’єкти

Без них суть розглянутого інституту не буде повністю розкрита. Право господарського відання належить тільки конкретним суб’єктам. При цьому вони повинні володіти спеціальною організаційною формою. Такими суб’єктами виступають унітарні підприємства. У відповідності зі ст. 113, вони є комерційними структурами. Унітарне підприємство створюється у встановленому законодавством порядку. В нормах передбачаються умови, при виконанні яких суб’єкт набуває саме цей статус. Вони можуть створюватися тільки на основі муніципальної або держвласності. У пункті першому ст. 114 Кодексу визначено суб’єкти, які можуть бути їх засновниками. Ними виступають місцеве самоврядування або держава через уповноважені органи.

Можливості суб’єктів

Муніципальне майно на праві господарського відання фактично вибуває з володіння власника, який є засновником. Воно зараховується на баланс суб’єкта. При цьому власник не може реалізовувати ряд можливостей. Зокрема, засновник не користується і не розпоряджається цінностями. Необхідно відзначити і той факт, що суб’єкт права господарського відання відповідає за своїми боргами переданими йому речами, але не несе відповідальності за зобов’язаннями власника. Це положення зафіксовано пунктом п’ятим ст. 113 Кодексу. Це обумовлюється тим, що майно в рамках зобов’язує порядку стає розподіленим.

Можливості засновника

Власник щодо переданого майна зберігає правочину, встановлені пунктом першим ст. 295. Тобто засновник може створити суб’єкта-невласника. Він також має можливість призначити його директора, затвердити статут, цілі роботи. Засновник може реорганізувати або ліквідувати суб’єкт, контролювати використання за призначенням і збереження ввірених цінностей. Крім того, власник може отримувати дохід від їх використання. Останнє було закріплено ще в законі РРФСР від 24 грудня 1990 р. Тим не менше на практиці ця можливість не отримала широкого розповсюдження. Це, втім, не означає, що засновник або уповноважений ним суб’єкт не будуть укладати договори або вносити відповідні умови в установчу документацію про перерахування частини доходів у їх розпорядження.

Важливий момент

З наведених вище положення випливає, що місцеве або регіональне (республіканське) державне підприємство на праві господарського відання не може повністю самостійно розпоряджатися ввіреними матеріальними цінностями. У раніше діючому законі допускалося застосування правил про власність. Це відбивалося у 5 ст. п. 2 зазначеного вище нормативного акту РРФСР. У цей же час з можливостей, за п. 2 ст. 295 чинного Кодексу, вилучена можливість самостійно, без отримання попередньої згоди засновника (через відповідний комітет управління, якщо питання стосується держвласності) розпоряджатися нерухомістю. Суб’єкту можуть передаватися і рухомі об’єкти. Право господарського відання передбачає можливість самостійного розпорядження такими цінностями, якщо законодавчим або іншим нормативним актом не встановлені будь-які обмеження. Це положення є в ст. 295, п. 2 абзаці 2. З цього випливає, що і під законним документом федеральної влади унітарне підприємство може бути обмежений у можливості розпоряджатися матеріальними цінностями, рухомими в тому числі.

Додатково

У Кодексі не передбачається можливість для власника-засновника довільним чином обмежувати можливості організації на праві господарського відання. Це, зокрема, проявляється у недопущенні вилучення переданих цінностей без згоди користувача. Винятком є випадки реорганізації та ліквідації суб’єкта. Довільні обмеження не можуть встановлюватися іншими нормативними (підзаконними) актами. Це розпорядження закріплено в пункті п’ятому ст. 3 Кодексу. Для реалізації цього положення законодавство зрівнює суб’єктів права господарського ведення і власників в можливості забезпечити захист своїх інтересів. Вона передбачається у ст. 305 Кодексу.

Одним з найважливіших елементів правомочності суб’єкта-невласника виступає і те, що можливість користуватися, володіти і розпоряджатися майном на праві госп. ведення він може і при зміні засновника. Це встановлено в ст. 300 п. 1 ЦК. Суб’єкт, що має право на ведення господарської діяльності з ввіреними йому матеріальними цінностями власника, може самостійно створювати дочірні структури. Вони повинні володіти тією ж організаційною формою. Створення дочірнього суб’єкта здійснюється шляхом передачі частини майна, що перебуває у господарському віданні, затвердження статуту, призначення директора. Ці можливості закріплюються в ст. 114, п. 7 Кодексу.

Момент виникнення права

Можливості суб’єкта з’являються при фактичній передачі матеріальних цінностей від власника, якщо інше не передбачається в законі, іншому нормативному акті або в рішенні самого засновника. Це положення зафіксоване в пункті першому ст. 299 Кодексу. В якості моменту фактичної передачі об’єктів можна вважати дату, в яку затверджено баланс суб’єкта права. Важливість даної процедури обумовлюється тим, що після її закінчення до установи переходять зобов’язання щодо забезпечення збереження відповідних матеріальних цінностей, закріплених за ним власником. І воно може і повинне відповідати цим майном перед власними кредиторам. Виняток становлять випадки, встановлені в ст. 56, п. 3, абз. 2. У свою чергу, засновник, згідно із загальними правилами, не розраховується за своїми зобов’язаннями цими матеріальними цінностями перед своїми кредиторами.

Припинення прав

Воно має місце не тільки у відповідності з встановленими загальними правилами. Приміром, в якості однієї з підстав, передбачених у законодавстві, виступає банкрутство суб’єкта. Припинення права госп. ведення має місце і у випадках правомірного вилучення власником матеріальних цінностей. Підстави для його здійснення встановлені проте в законі. У ст. 299 пунктом 3 передбачається, зокрема, що вилучення майна у суб’єкта допускається за тих же підстав, що вилучення його у власника. Законодавство при цьому встановлює одна важлива умова. Суб’єкт не може припинити повноваження шляхом відмови від права на майно з того ж порядку, який передбачений для власника за ст. 236 Кодексу. Ця заборона обумовлюється тим, що в іншому випадку будуть порушені інтереси засновника.

Специфіка інституту

Аналізуючи зміст та юридичну суть права госп. ведення, виникає питання – з якою метою законодавець, ставлячи цей інститут в один ряд з правом власності, суттєво звужує його дію в порівнянні з прийнятою спочатку в 60-ті роки минулого століття категорією? Така позиція зумовлена передусім необхідністю забезпечити більш суворий контроль регіонального і госсобственника над цілеспрямованим характером роботи створених ним суб’єктів. У рамках ринкових умов і виникнення приватного економічного сектора конструкції речових прав обмеженого типу, так само як і самих невласників, виявили явні слабкості, які раніше були приховані.

В якості одного з недоліків виступає можливість значного зловживання створеними підприємствами, а точніше, їх адміністративними органами, економічною свободою, яку вони отримують від засновників. Вона реалізовувалася в багатьох випадках не в інтересах власника, а часом навіть не в інтересах самого створеного суб’єкта, а для подальшої передачі майна в приватний сектор на умовах, збиткових для законних господарів. У зв’язку з цим влада ще до вступу в силу Цивільного кодексу, змушена була поставити певні обмеження рядом нормативних актів. До них, зокрема, можна віднести Указ президента від 14 жовтня 1992 р., регламентировавшего орендні відносини та порядок приватизації орендованих матеріальних цінностей, Постанова від 10 лютого 1994 р., що регулював правила передачі повноважень Уряду з розпорядження та управління федеральної власністю. Встановлені в цих нормативних актах обмеження згодом були закріплені Цивільним кодексом.

Розпорядження результатами використання

У Кодексі це питання обговорюється окремо. У ньому передбачено, що результати, отримані при використанні майна, яке знаходиться в господарському віданні, у вигляді доходів, плодів і продукції надходять до госп. ведення невласника. Це ж правило поширюється на матеріальні цінності, придбані суб’єктом з договору або інших підстав. З цього положення випливає, що результати, отримані від використання ввіреного майна, переходять у власність засновника.

Це обумовлюється тим, що в якості підстави їх появи виступають матеріальні цінності власника. Це не суперечить положенням статті 136 Кодексу, в якій регламентується статус надходжень, які отримані за результатами використання матеріальних цінностей. Таким чином, унітарне підприємство не може ні при яких умовах стати суб’єктом прав власності. Це, в свою чергу, виключає й інші моменти. Що стосується права госп. ведення, воно не може виникати колективної власності або власності працівників на яку-небудь частину матеріальних цінностей. Воно не виникає і щодо фондів участі в прибутку та економічного стимулювання. Все майно, передане і згодом отримане від використання ввірених цінностей, залишається у власності засновника.

Підприємництво

Необхідно звернути увагу на істотне умова виникнення права госп. ведення. Про нього в законодавстві прямо не сказано. У Кодексі закріплюється право виключно за конкретними суб’єктами з визначеною організаційною формою. При цьому від розглянутих можливостей відокремлюються установи. Слід припустити, що це обумовлюється тим, що такі суб’єкти мають статус некомерційних і отримують фінансування від власника-засновника. Між тим законодавство дозволяє установам здійснювати підприємницьку діяльність і отримувати від неї доход.

Вона повинна вестися у відповідності з установчими положеннями по закріпленому в них дозволу власника. Доходи, що надійшли від підприємництва, а також майно, куплене на них, переходять у самостійне розпорядження суб’єкта і враховуються на окремому балансі. Таким чином, виникає два види матеріальних цінностей. Вони закріплюються за різними правовим режимам і оформляються за різними правилами. Так, одна частина майна, яка надходить від власника за кошторисом, знаходиться у суб’єкта в оперативному управлінні, а інша, отримана в ході підприємництва, знаходиться на іншому речовому праві. Останнє не називається прямо в законодавстві. Однак зрозуміло, що це не може бути власністю. За всіма ознаками це право госп. ведення.