Особисті права і свободи людини. Громадянські (особисті) права і свободи

Особисті права і свободи особистості покликані забезпечувати автономію індивіда – члена суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого зовнішнього незаконного втручання. Дані категорії досить чітко прописані в законі.

Особисті права і свободи: поняття

Ці категорії являють собою можливості людей, що захищають їх від небажаного і незаконного втручання в їх життя, внутрішній світ. Вони покликані забезпечувати автономію, існування і своєрідність кожного індивіда. Органічне зміст особистих прав і свобод, їх основне призначення полягає в тому, щоб зміцнити пріоритет власних, внутрішніх орієнтирів формування і розвитку людей. Ця категорія відрізняється тим, що держава визнає її в конкретній сфері відносин, віддане на розсуд індивіда. Вона не може стати об’єктом домагань влади. Особисті права і свободи громадян вважаються атрибутом кожного індивіда. Вони необхідні для забезпечення захисту простору приватних інтересів, гарантії можливості самореалізації і самовизначення.

Особливості розвитку

На різних стадіях свого формування особисті права і свободи РФ покликані захистити людей від необґрунтованого вторгнення держави у сферу їх інтересів. Однак з плином часу для реалізації цієї мети пасивної обов’язки влади утримуватися від втручання стало недостатньо. З’явилася потреба у сприянні здійсненню свобод і прав людини. Це означало, що встановлення прямих заборон, оберігають зону власних інтересів і приватного життя від довільних, юридично обґрунтованих спроб утиску з боку влади в тому числі, було мало. Необхідні активні дії держави для реалізації свобод і прав. Дана позиція стала дуже популярною у 2-й половині ХХ століття. Своє вираження вона знайшла, зокрема, у прийнятих рішеннях Європейського суду.

Види

Основні особисті права і свободи закріплені законом. У ньому відображені не тільки головні інтереси індивіда. Закон досить чітко характеризує кожну категорію. До головних з них відносять права на життя та особисту гідність, недоторканність, свободу совісті. Індивід за законом має можливість самостійно обирати своє місце проживання, мову спілкування, пересування, національність. Особисті права і свободи поширюються на приватне життя індивіда, його житло. Фактично, даний блок охоплює базові аспекти, висловлює гуманістичні засади будь-якого суспільства, що має демократичну структуру. Законом також встановлено політичні права і свободи людини.

Головні особливості

Всі права, які належать людині, вважаються особистими рівною мірою. Однак у вузькому сенсі в категорію “індивідуальні” входить лише частина можливостей. Вона покликана забезпечувати захист свобод і життя кожної людини. До цієї категорії відносять можливість індивіда вибирати місце проживання, отримувати захист своєї честі та гідності. Сюди ж входять свобода совісті, право на повагу, недоторканність. Останнє, наприклад, розкрито у визначенні особливих умов, при яких може бути використано обмеження або позбавлення зазначеної можливості.

Зокрема, до них відносять встановлення найсуворішого заборони на насильство, катування, жорстоке і принижуюче гідність поводження, а також воно виражається в добровільності наукових, медичних та інших дослідів щодо людей і здійснення презумпції невинуватості. Останнє означає, що обвинувачений не визнається винним до того, як його злочин не буде доведено. В даному випадку взаємодіють три категорії: особисті права, свободи та обов’язки. Обвинувачений не повинен, наприклад, доводити свою провину. При цьому для збереження свободи або пом’якшення покарання він зобов’язаний говорити правду. Непереборні сумніви у наявності його вини розглядаються в його користь. Отримані незаконним способом докази визнаються не мають юридичної сили. У зв’язку з цим особисті права і свободи вважаються найбільш вагомими в порівнянні з іншими.

Категорія вищих цінностей

Головний Закон держави формулює особисті права і свободи. Конституція розглядає члена суспільства, його індивідуальний простір як вищої цінності. Більш повно розкривають особисті права і свободи статті Закону. Вони декларують ставлення до взаємодії держави й індивіда, висуваючи останнього на передній план. Захист і повагу особистості вважаються невід’ємним атрибутом правового, конституційного ладу, його обов’язком, – так зазначено у ст. 2 Закону. Встановлені принципові положення, які пов’язані з ставленням влади до індивіда, виступають передумовою вирішення низки конкретних завдань. У першу чергу це відноситься до проблем юридичного регулювання статусу громадянина і особистості в Росії.

Специфіка

Особисті конституційні права і свободи в більшій своїй частині тісно взаємопов’язані з визнанням індивіда як найвищої цінності. Воно не просто відображено в цих категоріях, але і разом з ними стоїть на захисті власних інтересів і можливостей людей. Принцип визнання індивіда як найвищої цінності виступає як певний орієнтир для вдосконалення системи, що включає особисті права і свободи людини в рамках демократичного суспільства, а також подолання на цьому шляху різноманітних ексцесів і складнощів.

Даний зв’язок полягає у тому, що якщо в 2 ст. викладено взаємодія держави та індивіда з “негативної” сторони – з погляду ймовірного порушення – і передбачає тільки об’єкт захисту, то положення Закону, присвячені певним категоріям, формулюються з позитивної позиції. Приміром, стаття 22 вказує на наявність у кожного індивіда права на особисту недоторканність і свободу. Дана взаємозв’язок виявляється і в тому, що юридична норма, яка вказує на об’єкт захисту, представлена в якості першого кроку до конкретизації позиції особи в суспільстві і безпосередньо державі, стосовно до певної ситуації небудь сфері життя. Вона дає можливість здійснити і наступний крок, виражений у конституційному закріпленні принципу рівноправності.

Народний суверенітет

Він є фундаментом конституційної держави. Носій суверенітету – в даному випадку народ – складається з людей, від яких, в результаті, виходить владу. У рамках конституційного ладу народ являє собою демократичну спільноту. Воно свідомо орієнтується на забезпечення захисту індивіда як найвищої цінності. У цьому народ бачить свій обов’язок.

Дана орієнтація дозволяє уникати наслідків, до яких може приводити свідоме перебільшення влади держави і колективу – панування тоталітарної системи. Народ, нездатний перманентно або не бажає визнати цінність кожного індивіда і діяти відповідно до цього положення, не може організовуватися в істинно демократичне співтовариство навіть із застосуванням різних юридичних інструментів. З цього можна зробити висновок, що авторитет держави за своєю природою вторинний.

Забезпечення захисту

Якщо на особисті права і свободи індивідів посягає держава, завдання демократичного суспільства – забезпечити недоторканність кожного свого члена. При цьому захист людей від посягань соціуму повинна забезпечуватися владою. В останньому випадку мова йде про різноманітних групах, які користуються політичним впливом, здатних зазіхати на свободи і права членів суспільства.

Забезпечення захисту вимагає надання державі відповідних можливостей і повноважень на випадок ймовірного порушення в повсякденному житті. При цьому сама влада повинна виконувати активні дії, застосовувати різні норми процесуального та матеріального права. В якості одного із заходів може виступати підвищення ефективності судового захисту. Разом з цим зберегти особисті права і свободи індивідів неможливо без зусиль держави в духовній і матеріальній сферах. В даному випадку мова йде про забезпечення людей прожитковим мінімумом, про розвиток соцструктур, культури, шкільної освіти, охорони здоров’я.

Особливості юридичного закріплення

Юридичний статус особистості включає в себе комплекс свобод і прав індивіда і громадянина. Вони відображені в нормативних актах всіх сфер існуючого законодавства. До основ юридичного статусу особистості відносять закріплені в головному Законі країни інтереси і можливості індивіда. Між тим дана категорія складає невелику частину від загальних прав і свобод. Причини, згідно з якими одні можливості забезпечуються головним Законом держави, інші – поточними нормативними актами, є мимовільними. Вибір того або іншого рівня правових документів може бути обумовлений:

• Значимість конкретного права і конституційної свободи для суспільства і людини зокрема.
• Похідним або початковим характером належності індивіду тієї або іншої можливості. Згідно з Конституцією, цивільні особисті права і свободи індивід має з народження. Саме такі категорії закріплені законодавчо.
• Специфічними юридичними властивостями, які мають базові особисті права і свободи, а також особливостями їх реалізації.

Значимість

Конституція закріплює лише ті свободи і права, які мають життєву важливість і найбільшу ступінь соціальної значущості як для конкретного індивіда, так і для держави і суспільства в цілому. Для людей вони виступають в якості гідного і необмеженого їх існування, природного можливості брати участь у вирішенні питань управління та пристрої тим соціумом, членом якого вони є.

Крім того, дана категорія вважається суспільної та економічної передумовою для задоволення життєво важливих духовних і матеріальних потреб. Що стосується держави і соціальної структури, то для них значущість закріплених в Конституції прав і свобод виражена в тому, що саме їх реалізація означає втілення в життя суті демократичного і правового режиму. Існування держави та суспільства забезпечує сукупна діяльність людей у різних сферах життя. В першу чергу, це політична, духовна, економічна області. Без реалізації права свободи підприємництва, наприклад, створення відповідної господарської середовища було б неможливо без забезпечення виборчої можливості не могли б бути сформовані структури управління суспільством.

Юридичні властивості та специфіка реалізації

Основні категорії формують ядро правового статусу особи, є фундаментом інших свобод та прав, які закріплені іншими нормативними актами. Так, всі можливості, що виходять з Трудового Кодексу, базуються на відповідних положеннях головного Закону країни. Основні свободи і права адресуються самому широкому колу осіб. Інші категорії, що встановлюються іншими нормативними актами, пов’язуються з наявністю у індивіда різних статусів: власників житла, службовців та робітників, наймачів, позивачів, покупців та ін.

Основні свободи і права відрізняються загальністю. Для всіх людей, що живуть в державі, вони рівні і єдині без винятку. Визнаючи в якості основного те чи інше право, влада виходить з можливості реалізації його всіма. З цією обставиною пов’язаний процес розширення головних категорій по ходу формування відповідних економічних і соціальних передумов. Основні свободи і права відрізняються від інших принципів виникнення і специфічним механізмом реалізації. Ці категорії вважаються передумовами будь-якого юридичного взаємодії у певній сфері, постійними, невід’ємними можливостями кожного учасника таких відносин. Всі інші свободи і права можуть виступати в якості надбання громадянина і особи при реалізації правоздатності допомогою участі в конкретних відносинах.

Головні категорії наділені особливою юридичною формою закріплення. Вони зафіксовані в нормативному державному акті, який має вищу правову силу, – в Конституції. Вони також наділені підвищеною юридичним захистом. Конституційні норми не можуть бути змінені в межах чинного законодавства без прийняття нового. З скаргами на порушення, обмеження або заборону на реалізацію своїх можливостей індивіди можуть звертатися у відповідну інстанцію. В якості неї виступає Конституційний Суд. За допомогою скарг може бути перевірена сила закону, що підлягає реалізації або вже застосованого, в тому випадку, якщо були порушені безпосередньо головні категорії можливостей людей. Всі зазначені властивості виступають в якості характеристики основних свобод і прав людини і громадянина.

Відмінність визначень

Відмінність між поняттями “свобода” і “право” порівняно умовно. І перше, і друге визначення позначає юридично визнану можливість кожного обрання міри і виду своєї поведінки. При цьому поняття “свобода” пов’язано більшою мірою з правомочностями особистості. Вони окреслюють сферу самостійності, захищають від вторгнення в її внутрішній світ. Поняття “право” передбачає більшою мірою ті чи інші позитивні дії, активність і послуги держави або правомочність особи брати участь у діяльності будь-яких громадських, господарських та інших структур.

Класифікація

У Розділі 2 Конституції міститься 48 статей. Більшість з них відображає конкретні можливості індивіда. Всі вони являють собою специфічну систему. Вона має логічної базою і відображає специфіку власне прав і свобод, а також тих сфер життєдіяльності, з якими вони стикаються. У відповідності з цим, всі категорії прийнято класифікувати на 3 групи. Зокрема, виділяють соціально-економічні, індивідуальні та політичні права і свободи. При цьому система базових категорій відрізняється не тільки наявністю класифікації, але і особливим порядком розташування. Він встановлений Конституцією.

Ця обставина має не технічне значення. Воно відображає діючу концепцію правового статусу людини, якої дотримується державна влада. В існуючому головному Законі перелік категорій розподіляється у відповідності з особливою послідовністю. Так, в першу чергу вказуються індивідуальні, потім політичні і на завершення – соціально-економічні свободи і права. Аналогічним чином складено перелік категорій у Загальній декларації. Вона прийнята Генасамблеєю ООН. У законодавстві Росії дана структура була вперше відтворено в Декларації свобод і прав, яка була затверджена в 1991 році, 22 листопада. Згодом вона була відображена в Конституції країни. У всіх попередніх головних Законах структура розподілу була дещо іншою. В першу чергу закріплювалися соціально-економічні, далі політичні і на закінчення – індивідуальні свободи і права. Це вказувало на іншу систему пріоритетів.