Організаційні принципи арбітражного процесу

Диспозитивність та процесуальне рівноправність

Диспозитивність називають можливість осіб самостійно розпоряджатися своїми правами і повноваженнями – матеріального або процесуального характеру. Але як поєднується принцип диспозитивності з імперативним характером судочинства, про якому було розказано раніше? Чи немає тут парадоксу? Все дуже просто.

Диспозитивність – це функціональний принцип арбітражного процесу. Він означає вільний перехід з однієї правової стадії в іншу. Так, розбір справи в порядку апеляції залежить від суб’єкта судочинства. Тільки він вирішує, чи продовжувати процес у другій інстанції. При цьому імперативність процедури проявляється в рішеннях самого суду. Прийняте суддею рішення обов’язково до виконання. За спробу уникнути виконання вимог буде покладена відповідальність.

Диспозитивність – це строго обмежений принцип в арбітражі. Судоустрій спочатку існує з деякими рамками. Так, суддя не приймає відмову від позову, не зменшує розмір вже винесених судових вимог, не стверджує, що суперечить закону мирову угоду і в цілому діє строго в рамках закону.

Наступний принцип іменується процесуальним рівноправністю. Його слід відокремлювати від організаційного принципу рівності. В даному випадку мова йде про рівні можливості та права сторін судочинства. Кожна сторона має однакову кількість гарантій і можливостей для своєї захисту.

Таким чином, функціональна система принципів арбітражного процесу тісно пов’язана з групою організаційних засад та ідей. Якщо організаційні принципи носять більш загальний характер і необхідні скоріше для позначення меж судочинства, принципи функціонального характеру вказують на особливості будови різних елементів судової процедури.