Політична відповідальність: поняття та форми. Відповідальність влади перед народом

Влада і народ

Політичний процес має свої особливості. Є органи та посадові особи, які політичної відповідальності не підлягають, наприклад судді. Їх можуть відкликати виборці (але це рідкість). Відповідальність влади перед народом є політичним принципом, який означає, що наділені повноваженнями особи повинні обов’язково відповісти за наслідки власних дій. Даний пункт в даний час багато політики Росії і політичні партії включають у свої програми. Початок цьому дала ще сталінська Конституція 1936 року, де була заявлена політична і правова відповідальність, а зокрема сказано, що депутат обов’язково повинен звітувати перед своїми виборцями і може бути відкликаний у будь-який час за рішенням більшості. З тих пір поняття політичної відповідальності не переглядалася, однак на практиці з ним відбулися незворотні зміни. Нічого подібного зараз немає ніде – ні в Росії, ні в Європі, ні в США.

Як воно могло б бути

Конкретний механізм, який обіцяє практичну реалізацію такої відповідальності влади перед народом, було запропоновано кілька разів, але не був прийнятий: це і спеціальний закон, згідно з яким народ може засудити і уряд, і президента; і введення контролю за рахунок проведення референдуму, коли термін правління президента і депутатів закінчується, з трьома можливими оцінками: “Заслуговує покарання”, “Без наслідків”, “Заслуговує заохочення”. Отримав останню оцінку державний діяч оголошується героєм, з другою оцінкою йде на відпочинок, а з першої будь-якому представнику влади загрожує тюремне ув’язнення. Але народ ні в одній країні не має статусу суб’єкта правовідносин з існуючою владою, в одне ціле не організований, права кожного нічим не забезпечені.

Референдум щодо введення такої поправки в Конституцію провести в Росії не вдалося. Одне радує, що, незважаючи на санкції, Крим все-таки наш, оскільки там вдалося організувати такий референдум. Запропонована концепція щодо механізму контролю за відповідальністю влади відповідає всім принципам демократичного урядування, коли на першому місці – інтереси справи, а не побажання начальства. Але щоб здійснити такий контроль, народу потрібно здобути статус суб’єкта правовідносин з владними структурами, і цей народ повинен керуватися правовими нормативами, які теж повинні підлягати контролю. А якщо не дотримуватися диспозитивні та імперативні норми права, ніколи право кожного забезпечено не буде.